У юності я любила малювати обличчя. Не портрети знайомих людей, а обличчя з уяви — з великими очима та глибоким поглядом.

Тож коли я захотіла побачити, як виглядатиме великий малюнок на кімоно, не замислюючись, намалювала обличчя дівчини кількома лініями. А решту простору заповнила її волоссям.

Щоб уявити ескіз у кольорі, я взялася за фарби і настільки захопилася, що не змогла зупинитись. Я раптом відчула: ці хвилі волосся, схожі на течії океану, ніби живуть окремим життям усередині моїх малюнків.

У цьому є щось магічне. І саме це стало поштовхом до створення принта для тканини.

Далі — багато кропіткої роботи над дизайном і адаптація до викрійки кімоно.

Для себе я називаю цей малюнок просто: «Волосся».